Куди зникає любов? - Запитало маленьке щастя у свого батька. - Вона вмирає, - відповів батько. - Люди, сину, не бережуть те, що мають. Просто не вміють любити! Маленьке щастя задумалося: Ось виросту великим і стану допомагати людям! Йшли роки. Щастя підросло і стало великим. Воно пам'ятало про свою обіцянку і з усіх сил намагався допомагати людям, але люди його не чули. І поступово Щастя з великого стало перетворюватися на маленьке і хирляві. Дуже воно злякалося, як би зовсім не зникнути, і відправилося в далеку дорогу, щоб знайти ліки від своєї недуги. Довго чи коротко йшло Щастя, не зустрічаючи нікого на своєму шляху, тільки стало йому зовсім погано. І зупинилося воно відпочити. Вибрало розкидисте дерево і прилягло. Тільки задрімало, як почуло кроки, що наближаються. Відкрило очі і бачить: іде по лісу старезна баба вся в лахмітті, боса і з палицею. Кинулося щастя до неї: - Сідайте. Ви, напевно, втомилися. Вам потрібно відпочити і підкріпитися. У старої підкосилися ноги, і вона буквально звалилася в траву. Трохи відпочивши, мандрівниця повідала Щастю свою історію: - Образливо, коли тебе вважають такий старезній, але ж я так ще молода, і звуть мене Любов! - Так це ви Любов?! - Вразило Щастя. - Але мені говорили, що любов це найпрекрасніше з того, що є на світі! Любов уважно глянула на нього і запитала: - А тебе як звуть? - Щастя. - Ось як? Мені теж говорили, що Щастя має бути прекрасним. - І з цими словами вона дістала з свого лахміття дзеркало. Щастя, ,глянувши на своє відображення, голосно заплакало. Любов підсіла до нього і ніжно обійняла рукою. - Що ж з нами зробили ці злі люди і доля? - схлипувало Щастя. - Нічого, - говорила Любов, - Якщо ми будемо разом і станемо піклуватися один про одного, то швидко станемо молодими і прекрасними. І ось під тим крислатим деревом Любов і Щастя уклали свій союз ніколи не розлучатися. З тих пір, [B]якщо з чийогось життя йде Любов, разом з нею йде і Щастя, порізно їх не буває. А люди до цих пір зрозуміти цього не можуть.[/B]
