Бесёнок, 44 - 19 января 2009 01:23

Убив кохання!!!

Я не розумію де я. Що це за довгий коридор, який тягнеться декілька кілометрів??? Чому тут темно і холодно??? Де я???
Мабуть заблукав – подумав я. озираюся і бачу темінь, знову темінь… А ось і вогник, але він мене не цікавить. Мені не хочеться туди іти, мені не хочеться показувати себе. На світлі ж видно людину, а нащо, щоб мене хтось побачив.
Поліз в карман, і бачу – пістолет. Мабуть револьвер, подумав я, так, як в зброї не розбирався. Нащо він мені??? Мабуть все-таки потрібен, якщо він є!
І ось я насмілився піти вперед, поглянути що там. Іду, а вітер, дує мені на зустріч, відкидає мене назад, заважає, ніби не хоче, щоб я ішов далі. Ось і зупинився, бо вже не було сили. Він також зупинився, і стало тихо-тихо, як на морі буває штиль. Так спокійно…. Так добре…. Та ось знову вітер піднявся, і попереду я помітив якусь тінь. Розглянути я її не зміг, було занадто темно. Я злякався… Дістав револьвер, і прицілився.
Руку почало трясти, а тінь все наближалася. Ось вона вже зовсім поруч. Я закричав: «Не наближайся, іди звідси», але у відповідь нічого не почув, а постать наближалася…
Я закрив очі, і ось БАХ – пролунав постріл. Через моє тіло пройшов мороз, причому від самих кінчиків волосся, до пальців ніг. Стало страшно!!! Я відкрив одне око… Навкруги посвітлішало, і я побачив дівчину. Вона лежала обабіч доріжки, яка була викладена з бруківки. На перший погляд вона мені здалася незнайомою, але коли я відкрив інше око, то завмер…!!! То була моя дівчина, яку я любив та цінував. Оглянувши її, мені стало краще… Не поцілив, - подумав я!!! Та ні, за декілька секунд її кофтина почала червоніти в області серця…
Я підбіг до неї, взяв її на руки, притиснув до себе. Але було вже занадто пізно… Дівчина нічого не могла сказати, тільки дивилася на мене… В її очах було все: тривоги, кохання, відповідь на всі мої запитання, і така жаль, що….
Аж ось почали закриватися очі. Я хотів це все зупинити, але як??? Було вже пізно. Я її «РОЗБИВ СЕРДЦЕ»…
Підвівся разом з нею, і зарепетував несамовитим голосом, але мене ніхто не почув – скрізь було пусто та холодно!
І ось знову – падаю на коліна, дивлюся на себе; Хм… цікава картина виходить: руки окривавлені. З них стікає темно-червоно кров, на очах сльози. Але плакати вже пізно!!!
Навіщо тепер жити – запитав себе я??? У відповідь нічого не почув.
Подивився навкруги, і побачив той самий револьвер. О, тепер і мені туди дорога. Підвожу дуло до скроні, а рука навіть не тремтить. Думаю, на рахунок три… От і добре: один… два… і натискаю на гачок… клац, а патронів то немає, я ще натискаю – немає, я іще…. іще… іще.
Розчарований упав на землю. Навіть застрелитися не можу – сказав я…. А потім подумав: а можливо все-таки потрібно жити далі. Можливо потрібно забути це все??? Навіщо помирати!!! Якщо зробив одну дурницю, навіщо робити іще одну. Я підвівся. Знову поглянув навкруги, і чую, що до мене хтось говорить – то був мій сусід по кімнаті: «Саня вставай. Вже час іти на пари!!!»
Я відкрив очі, і подумав, то був сон!!! Тільки сон!!! |

• 
• 
•