В моєму мобільному ніколи не було запису ні з його іменем, ні номеру його телефону. Я, взагалі, сильно сумніваюсь, що він має мобільний. Стаціонарного в нього,так точно, немає. Я ніколи не зустрічався з ним ні в реалі, ні у віртуальному світі. Наше спілкування, якщо воно і було, то не так часто і, проходило на містичному рівні. Взагалі спілкування було одностороннім і складалося, як правило, зі звернень моїх до нього у хвилини, коли мені ставало так важко, що хотілось ступити за край прірви. Я навіть імені його не знаю і звертаюсь до нього за назвою його професії. Кажуть представників тої професії раніше було багато, та з деякого часу всіх інших поскорочували і він перебрав їхні обов’язки на себе. Чи краще стало після цього – не знаю. Стало не так весело – раніше їх було багато, вони часто влаштовували свята, сперечались хто з них могутніший, жартували один з одного… У них були сім’ї зі сварливими дружинами, коханками і дітьми. Але потім, з якихось причин, всіх поскорочували, і він залишився один. Очевидно – йому сумно і одиноко. З цих, а можливо, з інших причин він завжди серйозний, заглиблений у себе і не схильний до спілкування. А ще він не дуже добре відноситься до мене, та й до вас теж. Але мені болить своє – тому й написав – до мене… Він, так ніколи й не відповів на мої звернення і прохання – та я на нього не держу зла. Хто я для нього? Власне, я й не сподівався на його допомогу і все старався робити сам. Та і як я можу мати якісь претензії, якщо, навіть, не вірю у його існування? Не вірю – але по допомогу звертаюсь – дивно… Дехто каже, що вірить, але дивлячись на тих «віруючих» він стає ще сумнішим і чоло його прорізають усе глибші зморшки. Здається – він у нас давно розчарувався, і терпить лиш тому, що ми називаємо себе його дітьми. Я хочу з ним зустрітись. Тепер хочу, і як найшвидше. Більшість людей ту зустріч стараються відкласти якнайдалі, а я хочу чимшвидше. Хочу подивитись йому в вічі і запитати – за що це все, Боже?
